Виріс в місті Києві, навчався в школі №67 Солом’янського р-ну м. Києва.
1996 – 2000р. навчався в Київській Національній Академії Внутрішніх Справ України. З 18 років він вже був в армійській формі та служив Батьківщині.
В 2002 – 2004 рр. знаходився в Миротворчому контингенті в республіці Ірак в складі роти військової поліції на посаді «снайпер – радіо телефоніст». Там він прийняв перший в своєму житті бій, відзначився відвагою та був нагороджений. Журналіст Андрій Цаплієнко зняв про нього репортаж. Максим присвятив своє життя армії. Часто знаходився в Миротворчих місіях – в гарячих місцях Африки (Глобальне антитерористичне військове об’єднання. Морська воєнізована охорона суден і т.д.). На службі отримав травми обох ніг, був прооперований в Київському інституті ортопедії.
В 2013 – 2014 рр. був на Майдані в штабі національного спротиву – охорона сцени Майдану. Приймав активну участь в зіткненнях на барикадах, виносив поранених з Жовтневого Палацу, був поранений і сам, віддавав шану друзям, які загинули під час Майдану.
В АТО поїхав майже відразу після Майдану – добровільно. Йому було 36 років. Інвалід ІІ групи, учасник бойових дій в гарячих точках на планеті.
Він міг не йти в антитерористичні батальйони через стан здоров’я, бо потребував чергової операції на ногах, кульгав, не міг носити військові берці, тільки кросівки.
Міг не йти та жити зі спокійною совістю і ніхто б не дорікнув. Але Максим бачив, які молоді та недосвідчені добровольці йшли на захист України і розумів як їм потрібен його досвід військового. Він зміг переконати в своїй правоті всіх, хто благав його залишитися вдома та чекати на операцію, так потрібно йому.
Але військкомати не оформляли Максима на військову службу за станом здоров’я. І тільки з 6 – ої спроби за допомогою друзів в м. Кропивницькому його оформили у військкоматі і зачислили військовослужбовцем у військову частину № 4750, де він був у складі 42-го батальйону «рух опору», на посаді інструктора снайперів стрілецької роти. Ця рота проходила навчання, як штурмова рота спеціально призначення. Після навчання вони служили в Краматорську, охороняли штаб АТО та аеродром.
Позивні Максима – «Кельт», «Макс два О».
Коли Іловайський котел зімкнувся, його там не було. І коли формували штурмову групу на допомогу тим, хто опинився в котлі, то командування всіх попередило, що звідти можна не повернутися і тому вирішувати повинні вони самі – відправляться тільки добровольці. І він полетів! Генерал, який їх відправляв, сказав: «В Іловайське оточення потрапили нацгвардій ці та добровольці, дуже багато поранених, є вбиті. Ваша задача прикрити вихід колони поранених. Повернетеся не всі, але Батьківщина не забуде своїх Героїв».
27 серпня 2014 року рано в ранці їхню штурмову роту спеціального призначення гелікоптерами відправили в те «пекло». Після приземлення вони відразу опинилися під вогнем ворога – псковської дивізії ВДВ, так як їх вже чекали вороги (хтось передав ворогу інформацію про цей десант). Їх накрили вогнем з «градів» та танків. Місцевість була відкритою і вціліти нікому не було шансів. Але бійці добу вели нерівний бій і гинули, перевивши вогонь артилерії на себе, рятуючи колону, яка готувалася до виходу через Старобєшєво – Катеринівку в р-ні Іловайська. Там були самі великі втрати наших військ, багато потрапило в полон. Ті, хто згодом вийшли з полону розповіли, як гинули наші сини за Україну. Багатьох поранених казаки добивали, відрізали голови, інші частини тіла. Ці звірі – нелюди не жаліли нікого! В полон снайперів не брали, та снайпери й не збиралися здаватися – обв’язували себе гранатами.
Довгі дні і ночі тіло Максима Харченко лежало в донецькому степу на ворожій території. Ми зверталися до всіх служб: СБУ, Військова Прокуратура, Президент, Міністерство Оборони, організації по пошуку та обміну полоненими. Ми шукали нашого сина.
З військової частини нам відповіли, що він на бойовому завданні. Казали, що він живий та виходив на зв’язок – чекайте. Чому нас дурили до сих під не зрозуміло.
Який біль переживала мати знаючи, що її син в далекому краї потрапив в біду, і що в ту рокову для нього хвилину вона змогла закрити сина своїм тілом – безвихідність та біль… Пошуки сина своїми силами, а служби мовчали.
Потім ми звернулися до пошукової групи «Чорний тюльпан» (низько кланяюся цим людям, які ризикуючи своїм життям шукали, знаходили та доправляли загиблих їхнім рідним).
Тіло сина було знайдено – він був весь в ранах, обгорілий та без голови. На рукаві був шевро «служба безпеки»

Нагороди:

• «Орден за мужність” ІІІ ст. (посмертно)

Додатково:

• В школі  №67 встановлено пам’ятна дошка на честь їхнього учня – Максима Харченко, який загинув захищаючи суверенітет та цілісність України.
•     Харченко Максим Борисович – корінний киянин, професійний снайпер, миротворець, доброволець, воїн, орденоносець, батько двох синів та Патріот України! Має державні нагороди, медалі, відзнаки та грамоти. Його іменем друзі називаюсь своїх дітей. Його іменем названа вулиця. На фасаді школи № 67 м. Київ, в якій він навчався встановлена меморіальна дошка на його честь. Біля його могили постійно зупиняються люди, покладають квіти, приїжджають побратими, друзі. Волонтери, школярі та рідні. Друзі знімають про нього фільм. Його ім’я занесено в Книгу пам’яті  загиблих Героїв за суверенітет та цілісність України.    В інтернеті є фільм про Максима та відео прощання з ним при похованні.