Український захисник Микола Дяченко народився 28.09.1992 року в селі Зайцеве Бахмутського району Донецької області.

Навчався в Артемівській філії Донецького Університету економіки і права.

Микола був добрим, справедливим, прямолінійним, завжди захищав правду, саме через це захищав Батьківщину з 2014 року, вступивши на контракт  до Збройних сил України. В складі 54 бригади і брав участь в боях під Донецьком, Мар’їнкою і Золотим.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну він перевіз до Тернополя дружину Тетяну та 3-річну донечку Міланку. А сам знову пішов боронити Батьківщину, свою сім’ю і нас з вами. Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку.

20 червня 2022 року Микола загинув в бою під селом Новомихайлівкою Донецької області, захищаючи свою рідну Донеччину від російських окупантів. 28 вересня воїну мало б виповнитися 32 роки.

Про Героя пише видання Свої, журналісти якого поспілкувалися із дружиною загиблого Тетяною.  У форматі монологу вона розповіла, чим жив її чоловік.

«…Він був добрим, справедливим, прямолінійним і відкритим. Микола завжди захищав правду, і саме через це почав служити країні ще у 2014-му році. Був момент, коли він пішов зі служби, але невдовзі повернувся. Попри те, що йому хотілося бути ближче до родини, він не зміг би виконувати будь-яку іншу роботу. Все це не було “його справою”. Із самого дитинства він цікавився книгами про війну, займався створенням військової техніки – Микола жив цим.

За ці 8 років він захищав країну і під Донецьком, і під Зайцево, і в Мар’їнці, і в Золотому. Завжди намагався вберегти нас з донькою і нічого не розповідав. Казав лише: “У нас все добре”. Навіть у лютому, коли я дуже сильно переживала за нього, він був спокійним. Микола завжди виходив на зв’язок хоча б раз на два дні, а 20 червня цілий день не відповідав на мої дзвінки. Через тривогу я написала його побратимам, але вони теж мені не відповіли. Наступного дня до мене прийшла сестра – як виявилось пізніше, її про це попросив командир. Тільки за її присутності він зміг сказати мені, що Микола загинув під час виконання бойового завдання. Його розстріляли з кулемету. Я не могла в це повірити. Та я і зараз не вірю. Мене підтримують наші близькі, колеги Миколи, його керівництво. Всі, хто знав його з дитинства, кажуть, що він завжди був таким: йшов попереду, захищаючи інших.

– Ми вирішили поховати його в Тернополі, бо зараз тут із трирічною донькою. Він хотів, щоб ми виїхали сюди в лютому. Зараз моя дочка допомагає мені відволікатись, бо вона – копія свого батька у всьому. Я дуже хочу, щоб вона мала щасливе майбутнє. Чоловік теж хотів цього, коли йшов на війну – захистити нас і свою Батьківщину. Він вважав це своїм боргом. Думаю, що зараз він би дав людям таку пораду: “Радійте життю і живіть одним днем”. Так ми завжди і робили», – розповіла Тетяна. Миколу Дяченка поховали на Алеї слави, що на Микулинецькому кладовищі у Тернополі.

Вічна пам’ять Герою!