Є люди, яких неможливо забути. Не тому, що вони голосно заявляли про

себе, а тому, що їхня присутність у житті інших була такою теплою і

живою, що після них залишається порожнеча, яку більше нічим не

заповнить. Дмитро Бородійчук був саме такою людиною.

Дитинство і юність

Дмитро Олександрович Бородійчук народився 14 жовтня 1972 року в місті

Тетіїв Білоцерківського району Київської області – невеликому, затишному

місті, де люди знають одне в обличчі, де дитинство пахне садами і річкою,

а характер кується простотою і щирістю.

Він зростав в часи, коли ще не буде Інтернету та мобільних телефонів -зате

були справжні друзі, живі розмови та міцне рукостискання. Саме тоді

сформувалася та неймовірна риса, яка вирізняла його серед усіх: вміння

говорити з людьми так, що ті відчували себе почутими і зрозумілими.

У 1988 році Дмитро закінчив середню школу №249 у Києві.

Два роки потому, у 1990 році, здобув робітничу спеціальність плиточника-

лицювальника в ПТУ №1 рідного Тетієва. Руки, що вміють творити – класти

плитку рівно і красиво – це руки людини терплячої, важливої, яка знає ціну

деталей.

Військова служба. Перший раз у строю

З 1990 по 1992 рік Дмитро проходив строкову службу у Військово-

Морському флоті України в місті Феодосія. Зі служби він повернути

зрілим, з розумінням дисципліни, братерства і відповідальності. Водійські

права категорій B, C, D стали ще одним сертифікатом його практичності та

прагнення бути корисним.

Людина, яку неможливо забути

Про таких кажуть: він міг домовитися навіть із Богом. Дмитро мав

рідкісний дар -увійти в будь-яку компанію і відразу стати в ній своїм. Не

тому, що під впливом інших, а тому, що в ньому не було фальші. Жодної.

Він був – щирим, добрим, відкритим, сонячним.

Колосальна комунікабельність поєднувалася у нього з умінням об’єднувати

людей навколо себе. Поруч із Дмитром люди ставали кращими – більш

відвертими, більш живими. Він умів смішити і підтримувати одночасно.

Умів мовчати поруч так, що це мовчання теж зігрівало.

Душа у нього була найчистіша.

Дмитро любив природу з тією дитячою безпорадністю, яку більшість людей

губить із роками. Рибалка, ліс, тиша над водою – це були його найкращі

відпочинки. Він приніс додому трьох кошенят – і вони досі живі та здорові.

Бо він умів дбати. Він умів любити.

Мріяв про родину. Про синів, яких виростив би добрими людьми,

справжніми соколами. Доля розпорядилася інакше. Але мрія – вона

залишилась. Як і він сам – у серцях тих, хто його знав.

На захисті України

Коли в 2014-2015 роки Україна опинилася під ударом, Дмитро не вагався.

З 26 січня 2015 року він пішов служити у лави Збройних Сил України.

Перша мобілізація. в/ч В4264, – Авдіївка, Донецька область – один із

найгарячіших напрямків тієї війни, яку тоді ще спробували назвати

«конфліктом». Дмитро служив старшим оператором протитанкового

кулеметного взводу 2-ї мотопіхотної роти. Він знав, що таке окоп і що таке

чекати. І все одно тримав позицію.

2017 рік – Часів Яр. Ще одне ім’я на карті цієї війни, яке пізніше стане

відомо всій країні.

2018 рік – Бахмут. В/ч 2167, водій мотопіхотної роти. Місто, яке стане

символом незламності і останнім прихистком для Дмитра.

Повномасштабне вторгнення. Останній рубіж

24 лютого 2022 року змінилося все. І Дмитро знову став у стрій –

добровільно, без вагань. Він приєднався до Сил територіальної оборони і в

перші тижні вторгнення ніс службу по охороні аеропорту «Київ» в районі

Жулян – прикриваючи підступи до столиці в найтривожніші дні.

А потім – знову Бахмут. Місто, яке він уже знав. Місто, яке стало для нього

останнім.

На момент загибелі Дмитро Бородійчук служив у другому гранатометному

відділенні взводу вогневої опори роти в/ч А4643. Старший солдат. Людина,

яка вміла робити все – і завжди робила це добре.

31 березня 2023 року Дмитро загинув під час бойових дій у місті Бахмут,

захищаючи свободу і безпеку України. Йому було 50 років.

Замість епітафії

Він не шукав слави. Він просто робив те, що вважав правильним – жив

чесно, служив віддано, любив щиро. Три кошенята вдома. Сини ростуть без

батька. Посмішка, яку пам’ятають усі.

такі люди не вмирають остаточно. Вони живуть у тих, кого зігріли. У тих,

кому допомогли. У тих, хто ніколи їх не забуде.

Світла пам’ять Герою.