Владислав Вікторович Фурс народився 14 серпня 1988 року в місті Києві, де прожив усе своє свідоме життя.

Навчався у загальноосвітній школі № 224 Дніпровського району міста Києва, де здобув повну загальну середню освіту.

У 2006 році закінчив Київський професійний ліцей «АВІАНТ», здобувши професію столяра та верстатника деревообробних верстатів. Після отримання диплома певний час працював торговельним представником, але згодом повернувся до справи, яка була його справжнім покликанням. Разом із другом відкрив власну справу, присвятивши себе виготовленню та встановленню меблів будь-якої складності. Владислав був майстром своєї справи — відповідальним, працьовитим і чесним. Його робота завжди вирізнялася високою якістю, а замовники цінували його професіоналізм, порядність і сумлінне ставлення до справи.

У грудні 2024 року Владислав був мобілізований до лав Збройних Сил України. З притаманними йому відповідальністю та честю пройшов базову загальновійськову підготовку і склав Військову присягу на вірність Українському народові.

2 січня 2025 року був призначений на посаду навідника десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го батальйону морської піхоти військової частини А2802 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білінського.

14 лютого 2025 року разом із побратимами був направлений на виконання бойового завдання в район населеного пункту Свердліково Курської області в межах Курської операції.

22 лютого 2025 року Владислав Вікторович Фурс героїчно загинув унаслідок ураження FPV-дроном противника поблизу населеного пункту Свердліково Курської області Російської Федерації під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини.

Похований на Лісовому кладовищі в місті Києві, на Алеї Слави.

Владислав назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, побратимів і всіх, хто мав честь знати його. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, відданим сином, братом, вірним другом і справжнім патріотом України. Його життя стало прикладом честі, мужності, любові до Батьківщини та самопожертви.

Світла пам’ять про Владислава житиме вічно — у серцях його близьких, у вдячності українського народу та в історії незалежної України.