Народився в село Глушківці Хмельницької області. З 1975 по 1985 рік навчався у Глушковецькій середній школі Ярмолинецького району Хмельницької області, де здобув повну загальну середню освіту. У 1988–1989 роках навчався у СПТУ № 17 м. Києва за спеціальністю «слюсар-ремонтник».

Трудову діяльність розпочав у 1989 році на посаді слюсаря-ремонтника у ВАТ «Київський м’ясокомбінат», де працював до 2001 року. У 2004 році працював механіком з ремонту обладнання у ПІІ «Русанівський м’ясокомбінат». Протягом 2005–2009 років обіймав посаду слюсаря-складальника у ТОВ «ІКВЕЛ». У 2009–2010 роках працював слюсарем механоскладальних робіт у ПП «МАЙСТЕР-1». У 2010–2011 роках працював вантажником у ТОВ «УПС». З 2012 по 2014 рік працював механіком цеху у ТОВ «Хлібокомбінат «Перший приватний». У 2017–2022 роках працював прибиральником службових приміщень у комунальному закладі «ДЮСШ «АТЛЕТ».

Особливе місце в його житті займала риболовля. Він любив тихі світанки біля річки, де знаходив душевний спокій, відновлював сили та насолоджувався єднанням із природою. Не меншою пристрастю були лісові прогулянки. Захоплений грибник, він знав найпотаємніші лісові стежки, тонко відчував красу природи й умів знаходити радість у простих речах.

Його життя ґрунтувалося на високих моральних цінностях і почутті відповідальності. У 2022 році він свідомо й добровільно вступив до лав Збройних Сил України, зробивши цей крок як прояв особистої відповідальності за долю своєї держави. Вірність військовій присязі, честь і мужність були для нього не просто словами, а життєвими орієнтирами. У найскладніших бойових обставинах він умів приймати виважені рішення, проявляв рішучість і неодноразово допомагав побратимам виходити з небезпечних ситуацій.

Він був готовий пожертвувати власним життям заради свободи України, безпеки рідних і майбутнього наступних поколінь. Водночас найбільшою цінністю для нього залишалася родина. Він був турботливим сином, люблячим чоловіком, відповідальним батьком і щасливим дідусем, завжди ставлячи добробут близьких вище за власні інтереси.

Навіть у найважчих випробуваннях війни він зберігав силу духу, доброту, людяність і віру в перемогу. Його незламний характер, щирість, оптимізм і світла душа назавжди залишаться у пам’яті всіх, хто його знав.

«Олександр Анатолійович був людиною рідкісного поєднання мужності воїна та безмежної ніжності сім’янина. Його головними життєвими орієнтирами завжди залишалися відданість та турбота: як щирий син — він оберігав пам’ять предків; як люблячий чоловік та батько — будував надійну опору для родини; як турботливий дідусь — мріяв подарувати онукові мирне майбутнє. Його війна була актом найвищої любові до рідних, за спокій яких він віддав власне життя».

Військовий шлях Олександра Анатолійовича Берби розпочався ще в молоді роки. З 1985 по 1987 рік він проходив строкову військову службу в лавах Збройних сил СРСР, де здобув ґрунтовну військову підготовку та отримав військове звання сержанта. Саме тоді сформувалися його дисциплінованість, витримка, відповідальність і лідерські якості, які через десятиліття стали основою його служіння вже незалежній Україні.

Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації Олександр Анатолійович не залишився осторонь. 12 березня 2022 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил України та був зарахований до 25-го окремого стрілецького батальйону, сформованого в Києві. У складі батальйону брав безпосередню участь в обороні Київщини, захищаючи столицю та стримуючи наступ російських військ. Згодом підрозділ увійшов до складу 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Після проходження перепідготовки поблизу Канева в липні 2022 року Олександр був направлений на Донеччину, де розпочав свій бойовий шлях на одному з найважчих напрямків фронту.

Від липня 2022 року і до останнього дня свого життя сержант Олександр Берба безперервно виконував бойові завдання на передових позиціях Східного фронту. Понад два роки він перебував на найнебезпечніших рубежах оборони, захищаючи українську землю від російського агресора.

Першим бойовим випробуванням стала оборона Київської області навесні 2022 року, де він разом із побратимами брав участь у стримуванні ворога та визволенні українських населених пунктів. Уже в липні того ж року його підрозділ виконував завдання на підступах до Сіверська, облаштовуючи та утримуючи оборонні рубежі, що стали стратегічним щитом Донеччини. У серпні оборона Сіверського напрямку тривала під постійними артилерійськими обстрілами та штурмами противника.

У вересні 2022 року сержант Берба виконував бойові завдання поблизу Лисичанська на Луганщині, де українські воїни стримували значно переважаючі сили ворога. У листопаді того ж року, під час запеклих боїв у районі села Спірне на межі Донецької та Луганської областей, він отримав бойове поранення. Попри це, після лікування та реабілітації повернувся до свого підрозділу, відмовившись залишати побратимів і передову.

У 2023 році Олександр Анатолійович продовжив службу на Бахмутському напрямку. У лютому він брав участь у важких боях поблизу Федорівки, а в червні та липні обороняв позиції в районі Роздолівки, де українські захисники в умовах безперервних штурмів і масованих обстрілів мужньо утримували визначені рубежі.

У лютому 2024 року сержант Берба виконував бойові завдання в районі селища Веселе на Донеччині, відбиваючи численні атаки противника на одному з найскладніших відтинків Сіверського виступу.

Останнім випробуванням для нього стала оборона населеного пункту Переїзне Донецької області. Підрозділ, у якому служив Олександр Анатолійович, понад сорок діб перебував у майже повній ізоляції, відчуваючи гостру нестачу води, продовольства та боєприпасів. Незважаючи на надзвичайно важкі умови, українські воїни стійко утримували свої позиції та відбивали безперервні штурми російських окупантів.

14 липня 2024 року під час масованої атаки російських FPV-дронів та артилерійського обстрілу сержант Олександр Берба, ризикуючи власним життям, кинувся рятувати пораненого побратима. Намагаючись винести його з поля бою під щільним вогнем противника, він потрапив під черговий артилерійський обстріл і отримав поранення, несумісні з життям.

Він пройшов свій шлях воїна гідно, до останнього подиху рятуючи інших. Вічна пам’ять і слава Герою!

          Нагороджений:

• орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно);
• медаль «Незламним Героям російсько-української війни»;
• нагрудний знак «Ветеран війни — учасник бойових дій»

Похований в селі Солобківці Хмельницької області.