Постніков Валентин Валентинович народився 10 липня 1977 року в селі Розівка Запорізької області. До 2014 року проживав у селищі міського типу Оленівка Донецької області.

Освіту здобув у Волноваському професійно-технічному училищі, де отримав спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю та слюсаря-ремонтника. Згодом пройшов курси у ПРАТ «Новотроїцьке рудоуправління», де здобув фах машиніста конвеєра, а пізніше — грохотника.

У цивільному житті працював електриком, майстром із встановлення домофонів, виконував усі види будівельних робіт. Був глибоко віруючою людиною, закінчив біблійний інститут та служив у протестантській церкві. Його мрією було стати військовим капеланом і духовно підтримувати побратимів на передовій. Хоча офіційно капеланом стати не вдалося, він продовжував своє служіння серед військових, підтримуючи їх словом і ділом. Саме тому отримав позивний «Пастор».

Після евакуації з Донеччини прагнув розпочати життя заново та незадовго до мобілізації відкрив власну справу, зареєструвавши ФОП. Він двічі ставав внутрішньо переміщеною особою: у 2014 році вивіз родину з-під Донецька, а у 2022 році — з-під Покровська.

У червні 2024 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов загальну військову підготовку, а згодом опанував спеціальність оператора РСЗВ. Служив оператором взводу протитанкових ракетних комплексів у складі 152-ї окремої єгерської бригади. Виконував бойові завдання на Покровському напрямку.

23 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання в місті Селідове Донецької області підрозділ Валентина натрапив на ворожу диверсійно-розвідувальну групу. Військовослужбовці переносили боєкомплект та продукти харчування на позиції. Валентин ішов першим, тому основний удар ворога прийняв на себе, завдяки чому інші побратими змогли вийти з-під обстрілу. Певний час він вважався зниклим безвісти. Загинув у бою, до кінця залишаючись вірним військовій присязі та своєму обов’язку.

Рідні та близькі згадують Валентина як надзвичайно відповідальну людину, яка завжди виконувала свої обіцянки, навіть якщо це суперечило власним інтересам. Попри всі життєві труднощі він залишався позитивним, часто посміхався та говорив, що все буде добре. Не проходив повз чужу біду, завжди допомагав тим, хто потребував підтримки. Багато вмів робити власними руками, був працьовитим і щирим. Для своєї родини, друзів та побратимів назавжди залишиться чоловіком із золотим серцем і золотими руками.

У Валентина Постнікова залишилися дружина та двоє синів 2010 і 2016 років народження.

За службу був нагороджений :

• Почесною відзнакою командира 152-ї окремої єгерської бригади.

Поховали захисника України на Алеї Слави Лісового кладовища міста Києва.

Вічна пам’ять Герою!