Микола народився у Київській області в родині робітників. У дитинстві, за часів УРСР, разом із сім’єю переїхав до Сибіру — на батьківщину матері, де зростав і навчався у школі. Однокласники-буряти насміхалися з нього, називаючи «хохлом», але Микола ніколи не дозволяв себе принижувати й завжди вмів постояти за себе.

Повернувшись в Україну, вступив до київського ПТУ, де здобув професію механіка. Працював на металургійному заводі. Паралельно закінчив музичну школу за класом духових та ударних інструментів — грав на саксофоні.

Певний час працював агентом з продажу у сімейному бізнесі.

У 2014 році Микола брав активну участь у Революції Гідності на Майдані Незалежності під керівництвом Дмитра Яроша.

Він був глибоко віруючою людиною, християнином. Безнадійний оптиміст із гострим почуттям гумору, «душа компанії», людина слова і справжній чоловік. Його улюбленою фразою були слова: «Мужик сказав — мужик зробив!»

Микола любив читати, цікавився політикою та історією. Захоплювався нумізматикою, спортом, радіодеталями, кулінарією. Мріяв започаткувати власний бізнес із переробки радіодеталей.

У 2019 році одружився з киянкою Галиною Вікторівною Аврамовою, яка виховувала доньку Ангеліну. Згодом у подружжя народився син Кирило. Микола був відданим і люблячим чоловіком та батьком. Діти обожнювали тата, який любив їх понад усе.

24 лютого 2022 року Микола разом з іншими членами громади приєднався до лав територіальної оборони Голосіївського району міста Києва.

Навесні 2023 року добровільно вступив до лав Збройних Сил України. У складі 67-ї окремої механізованої бригади героїчно тримав оборону на Покровському напрямку.

Зі слів командира роти Максима Трохимчука:

«Не ховався, не косив, не боявся. Виконував поставлені завдання безвідмовно. Неодноразово брав участь у знищенні живої сили противника. Не просто знаходився на позиції або в “секреті”, а воював. Саме воював!

Безстрашно відбивав атаки ворога на найпередовіших позиціях, брав полонених. Він був мужнім, відповідальним і безстрашним воїном. Ніколи не було такого, щоб “Бурий” не виконав наказ.

Мужньо і стійко тримав оборону, завжди був прикладом мужності й порядності для побратимів. Мав авторитет у колективі. Відмовився від посади командира взводу. Проводив психологічно-наставницьку роботу з побратимами, які впадали у відчай, підтримував їхній моральний стан і силу духу.

На жаль, останній вихід на позицію — у населеному пункті Терни Донецької області 12 липня 2024 року — став для Миколи фатальним. Під час ворожої розвідувальної операції о 4:30 ранку, відбиваючи наступ противника у стрілецькому бою, ворога було відкинуто назад, але Микола отримав поранення, несумісні з життям. До ротації залишалося лише пів години…

Для мене ваш чоловік — герой, який загинув зі зброєю в руках».

Микола знав, що може не повернутися додому.

Прощаючись із дружиною перед відправленням на фронт, він міцно обійняв її, поцілував дітей і сказав:

«Я знаю, що загину тут. Хлопців наших стирають, але я повинен бути тут до кінця».

Похований у  селі Скориківка Черкаської області.